Моя близька подруга стала мамою сина. Вона сказала, що в наро дженні дитини я винна, але я навіть була рада почути ці слова

З моєю подругою, Лізою, ми познайомилися, коли обидві працювали в одному магазині у студентські роки. Зараз маю свою сім’ю, ось тільки з дітьми не щастить. Але я вважаю, що не можна квапити події, потрібне терпіння. У Лізи ще в роки роботи не стало батьків. З цієї причини, зокрема, вона часто заходить до мене у гості. Ми обговорюємо різні теми: Але найчастіше ми розповідали один одному про свої про блеми, намагалися знайти їм рішення, ділилися знахідками з магазинів або новими рецептами, словом обговорювали все, що відбувалося саме з нами. Я це до того, що Ліза часто ненароком розповідала про свого молодого чоловіка: Антона.

Він був старший за Лізу на 6 років. Лізі тоді було 24, але навіть із різницею у віці, Антон здавався якимсь хлопчиськом. Через деякий час я помітила, що наші зустрічі з Лізою стали рідшими. Подруга часто уникала мене, іноді не відповідала на дзвінки, а пізніше з’ясувалося, що Ліза ваг ітна, а її Антон змушує їй зробити аб орт, тому що він не вважає їхні стосунки серй озними. Ліза довго обмірковувала це. Так як у мене не було дітей і я знала, як це складно стати і, головне, бути добрими батьками, я відмовила подругу йти на те, до того ж я допомагала їй замість її батьків. Ліза нар одила красивого, здоровогог хлопчика. Я з чоловіком допомагала їй усім, чим могла. Ми забезпечували дитину одягом, харчуванням, іграшками, навіть коляску гарну купили.

Якось, зайшовши до Лізи додому, я побачила синочка, що плаче в ліжечку і байдужу Лізу, що сидить поруч. Я відразу ж взяла малюка до рук і в’язалася заспокоювати його. — Я вже не можу. Він раз у раз кр ичить і пла че. Я так довго не протягну. – сказала Ліза. — Він же ще зовсім малесенький, подивися який у тебе гарненький синочок. — Тримаючи малюка в руках сказала я. — То, може, ти його забереш? Я на все вже піду, аби більше не почути його пла чу. — Це жарт? — Збентежено запитала я. — Якщо ти його не забереш, я здам його до дит ячого будинку. Зрештою, це ти мене вмовила залишити його. Я зрозуміла всю серйозність ситуації. Мій чоловік все почув: він чекав на мене в сусідній кімнаті.

Перебуваючи у різних кімнатах, ми з чоловіком одночасно ухвалили одне рішення: забрати малюка. Ми швидко зібрали його дрібнички, сіли в машину вже втрьох і поїхали. Такого раптового щастя ми точно не очікували. Ми були дуже щасливі. Збулася наша мрія, до того ж, хто знає, що трапилося б з нашим уже сином, якби не було нас тоді поруч із Лізою. Пізніше Ліза офіці йно відмовилася від сина, а ми оформили усі доку менти. Як мати, Ліза — ніяка, але я їй сто разів вдячна за нашого синочка. Ви не уявляєте, як ми з чоловіком пл акали, коли наше маля вперше заговорило. Ми почули з його вуст заповітні “мама” та “тато”. Ось, адже, як цікаво виходить: хтось готовий життя віддати, аби почути крик дитини у своєму будинку, а хтось вважає свою кровинушку проблемою в житті.