Моя мама переїхала до нас, щоб допомогти з онуком, коли я нapoдила. Через 8 років я вирішила поговорити із нею, а вона навіть не вислухала

— Мамо, є розмова, присядь, будь ласка, — схвильовано мовила Людмила. — Виrнати мене вирішила? Я чекала на цей момент. Як відчувала, а… – сказала Катерина Олександрівна. — Ніхто тебе не виrаняє. Ми ж домовлялися, що ти житимеш з нами доти, доки Мишко не піде до першого класу. Він навчається вже у третьому класі, мамо. Нам уже аж ніяк. Квартира маленька, нам усім не вистачає тут місця. — Місця не вистачає? Я ж не винна, що ви самі попросили посидіти з Мишком. — Мам, це було 8 років тому, тепер він уже дорослий хлопчик, сам справляється. Нам 4 не вистачає особистого простору у двокімнатній квартирі. — Особистого простору?

Жили раніше в одній кімнаті, у кожного було своє ліжко, і ніхто не скаржився. Що за пpeтензії? — Мамо, по-твоєму, нормально, що мій син сам мені каже: «Я сьогодні з бабусею посплю, а то ви так не зробите мені молодшого братика»? А що ти заходиш до нас у кімнату без стуку посеред ночі? Скажи, це все нормально? — Гониш мене — так і скажи, не варто ходити навколо. — Мама! Ніхто тебе не жене, — я непомітно перейшла на крик. — Не кричи на матір! Погодуй, покачай, приготуй, помий, а зараз викидайся! То ти з матір’ю робиш? — Боже! Мамо, ти не розумієш мене чи не хочеш зрозуміти? – Квартиранти за три місяці заплатили.

— Доведеться вам, мої рідні, потерпіти ще до літа, — сказала мама, — вам не особистого простору, а совісті не вистачає. Так рідні не роблять, — з цими словами мама встала і пішла до своєї кімнати. Увечері прийшов чоловік із роботи. Я йому розповіла про нашу розмову із мамою. — Ну ти чого? Ми ж домовлялися – з нею говорю я. Я за замовчуванням худоба, мені було б нескладно. А так ти ваші стосунки зіпсувала. Не варто було. Ну чого там… потерпимо два місяці. Ми ж живемо з нею вже 8-й рік, 2 місяці на одній нозі перечекаємо.